Маніпулятивні наративи в суспільно-політичних соціальних медіа: особливості поширення та сприйняття

Анотація

У статті досліджено маніпулятивні наративи в суспільно-політичних соціальних медіа з пріоритетом українського контексту та порівняльним залученням західного досвіду. Маніпулятивний наратив визначено як повторюваний інтерпретаційний сценарій, що спрощує складну реальність, розподіляє ролі жертви, винуватця і рятівника, емоційно активує аудиторію та підштовхує її до наперед заданих політичних висновків або поведінкових реакцій. Теоретичну рамку сформовано на перетині підходів до стратегічних наративів, дискурсивної маніпуляції, праймінгу, психології дезінформації, медіадовіри та платформної ампліфікації. Окрему увагу приділено працям науковців, пов’язаних із Київською традицією журналістики, що дає змогу поєднати мотиваційний, когнітивний, дискурсивний і платформний виміри аналізу. Методологічно дослідження поєднує аналітичний огляд літератури, порівняльний аналіз, платформний аналіз і якісний case study. Емпіричний блок зосереджено на українських кейсах, що поширювалися через Telegram, TikTok, Meta та міжплатформні мережі: «американські біолабораторії в Україні», «Буча як постановка», «чорна трансплантологія» та наративи делегітимації мобілізації, посилені синтетичним і вирваним із контексту відеоконтентом. Показано, що маніпулятивні наративи не зводяться до відвертої брехні: вони можуть будуватися і на правдивих фрагментах, якщо ті поєднуються через хибну причинність, вибіркову акцентуацію, псевдоекспертність, моральну паніку, візуальну «доказовість» та емоційне фреймування. Їх поширення прискорюють алгоритми, зорієнтовані на залучення, метрики соціального схвалення, анонімні канали, координоване підсилення, формати короткого відео та міжплатформна міграція. Сприйняття аудиторією визначають ефект повторення, знайомості, ідентифікаційні фільтри, праймінг, емоційне збудження, нерівномірний рівень медіаграмотності та відмінності у довірі до медіа й інституцій. Зроблено висновок, що український матеріал є не периферійним додатком до західної теорії, а ключовим простором її перевірки та розвитку в умовах війни. Протидія таким наративам потребує не лише фактчекінгу post factum, а й prebunking-підходів, прозорої атрибуції джерел, верифікації візуалів, доступу дослідників до платформних даних і платформно-адаптованої медіаграмотності.